1.9 км плавання - 90 км вело - 21 км біг. Як пройшла дистанція 70.3 Subaru Triatman Series 2026?

Чи хотіла я робити старт 70.3 Subaru в цьому році? Чесно не планувала, і після 3х місяців перерви від тренувань я розпочала літо з думкою, що все має бути в кайф цього літа, без надмiрних навантажень і ніяких половинок робити я не збираюся.

Але вже в кінці червня я себе піймала на думці, що ось я щаслива володарка слоту на дистанцію 70.3 Subaru Triatman Series. Як це трапилося? Я виграла слот, якщо чесно спочатку я була в шоці і думала взяти все-таки меншу дистанцію, але подумала, що якщо не візьму 70.3, то пошкодую.

Я фінішувала (що вже є добре), зняла трохи хвилин з минулого року. Загальний фінішний час 5:50, зайняла 3-тє місце в своїй віковій категорії. Найбільше в цьому році я кайфонула від контексту: підготовка з командою, підтримка сестри, що була зі мною весь день, підтримка команди, хоч дистанційна, але підтримка чоловіка, який завжди мене підтримує в цих крейзі ідеях.

І мабуть найперше про що хочеться сказати це, що коли ти фінішуєш, всі тебе вітають, ти стаєш в певній мірі супер-героєм, купа захоплення, підтримки навкруги. Але за будь-яким таким процесом стоять люди, ця невидима стіна підтримки, яка треба на всьому тренувальному шляху, бо один в полі не воїн.

Мій тил – мої найближчі родичі. Мама, яка після перелому ноги здатна взяти на себе всі мої побутові справи, переїхати і підлаштувати свій графік під мої змагання. Сестра, де ніколи не було ситуації, що я скажу, що я приїду в такіто дати, а почую “це не підходить” у нас інше.. А прихистити триатлета це встати в вихідний в 5 ранку, провести один день під сонцем за містом, це десь підвезти машиною. Це бути готовою зняти з себе кросівки, коли я прибігаю з переляканими очима, що я забула чи загубила один кросівок десь…

І мій чоловік - ще до того, як він почав служити, то був на всіх моїх стартах: подавав гелі і воду, я завжди знала, що він мене чекає на фініші. Зараз ми чекаємо моменту, коли знову зможемо робити змагання нашою спільною сімейною історією. Але це дуже важлива підтримка, бо такі хоббі як триатлон потребують багато часу, зусиль, грошей і дуже важливо, щоб кохана людина це все теж підтримувала, щоб ми були в одній лодці. Тому ми завжди на звʼязку до і після змагань.

Це друзі, з якими ми рідко бачимося, бо живемо в різних містах, але ось вони тут: хтось незважаючи на сімейні справи приїжджає, щоб забрати з озера, хтось обіймає на фініші і кричить: я слідкувала за тобою, ти третя! Хтось пише теплі слова підтримки, які гріють у найважчі моменти.

Це шлях підготовки, який ми пройшли разом, де ми знаємо яких зусиль коштує кожне тренування, чого по зусиллям вартує пройти цю дистанцію конкретно в цей рік, в ці погодні умови, в цей день. Це величезна підтримка від команди, хто весь день стояв біля траси: знімали контент, кричали, малювали плакати і були готові дати їсти, пити. Це люди, хто спеціально приїхав з Кременчука в Київ, щоб один день підтримати нас і зробити нам дистанцію легше і приємніше. Це те відчуття, де ти відчуваєш себе частинкою колективу, це значно більше, ніж просто приїхати самому і пройти дистанцію.

Це тренер, кому можна довіритися, і переймати частинку досвіду, відчувати, що є система, є план, є рішення. І крім того це людина, яка може допомогти і захватити крісло з собою в Київ, яке може виглядати як музейний експонат, але для мене це було важливо.

Така дистанція, це не просто самі по собі змагання, це шлях, що до них веде: щоденні тренування, часто по два в день. Відчуття, що тренувальний процес починає витісняти інші речі з життя, навколо нього починає багато чого крутитися. Що не спорт вписується в життя, а спорт починає диктувати, як інші речі мають туди вписатися. Це певні фінансові пріоритети: екіпіровка, велосипед, харчування, масаж, чекап, вітаміни… Все це десь по трошку, а десь і не потрошку починає постійно потребувати фінансів. То камера, то одяг, то ремонт, то ліцензія триатлета…

Але завдяки такій підготовці, літо пройшло так, як має проходити літо: загар під форму велосипеду, пісок з річки в квартирі, прокидання зі сходом сонцю, відносно багато часу на свіжому повітрі, купання в різних річках і озерах. Це той період де завдяки регулярним поїздкам по Полтавській трасі кожна яма, стовб, підйом і спуск стали до болі знайомими. І чесно - вона дуже набридла, але альтернативних доріг в околицях Кременчука фактично немає.

Як в Києві це буває – вибухи, тривога з самого ранку. Думка: чи відбудеться сам старт, чи їхати коли над головою щось бахкає? І ось ми з сестрою вже їдемо по трасі за місто, де знаходиться стартове містечко. На вулиці 12 градусів, туман стелиться землею і думка “щось зовсім не спекотно” і “чи нічого важливого я не забула”. Але вдень, спека ще дасть про себе знати, особливо на біговому етапі. Я це назвала останній поцілунок літа: згорівші плечі, що стали облазити (в мене таке майже ніколи не буває), відчуття перегріву на сонці, і загар по формі номеру, що був написаний на руці.

Для мене це виклик. Хоч я гарно плаваю, прийшла з плавання, за плечима десятки стартів на відкритій воді, але плавання в триатлоні це особлива історія. Триатлети ніби виходять на ринг полупцювати один одного. Я вже і в кінець стала (хоч зараз думаю це помилка була), і не поспішала лізти, але врешті-решт опинилася в такій товкучці, що довелося перейти на брас, віддихатися, прийти до тями і тільки тоді почати плисти. Середній темп вийшов 2:04, але я думаю, що могла краще враховуючи гідрик. Ну головне для мене, що не втопилася з такими “боксерами”.

Найкращий гаджет, що у мене був це датчик швидкості. Через постійні тривоги було б нереально відстежувати швидкість, якби не датчик, а дуже хотілося б. Вело був мені найважчим: зависокий темп на початку (30 км на годину, чомусь думала, що нормально тримаю) дався взнаки після 2ї половини, коли довелося знизити швидкість іноді аж до 22 км на год. Ситуація виходить така: стає жаркіше, вітер сильнішає, а за рахунок не оптимального мʼяко кажучи розподілу сил, вже йде і виснаження організму. Але оскільки біговий етап дався гарно, то значить сили я повністю не витратила на вело. Але для мене найголовніше на вело: не впасти і не пробити колесо. Бо це мої найбільші страхи. В цілому від вело я відчуваю легке розчарування: бо в плаванні і в бігу, я відчуваю себе сильною, а ось в вело, ніби найслабшою. Тому в майбутньому хочу зробити фокус на вело, як основна дисципліна для покращення проходження таких дистанцій. По їжі в цей раз я намішала ті вуглеводи, на яких проходила тренування: мальтодекстрин і фруктозу у співвідношенні 1 до 0.8 і 200 мл апельсинового соку. В цілому я задоволена і по відчуттям, і по тому, що я добре себе почувала в плані травної системи.

На біговому етапі взяла сольову таблетку, що жується, але вона мені так не зайшла, що я її прости виплюнула. Гелі я так і не їла на бігу, а харчувалася колою з пунктів гідратації. Я думаю тут далися в знаки гарне вуглеводне завантаження напередодні. Відчувала себе наїженою в гарному сенсі всю дистанцію. Знову ж таки нічого не боліло, не тошнило, не кололо. Ця траса особлива тим, що виходять люди, що живуть в дачах де пролягає маршрут і поливають зі шлангів, бо спекотно. Це дуже прикольно, бо на вулиці спека, це якраз середина дня. З мінусів, що можна мокрим одягом та взуттям натерти, мокрі кросівки важкі. Але я всеодно скрізь де можливо використовувала цю опцію бути облитим водою, взяти губку з холодною водою і покласти собі за комір. По цифрах півмарафон вийшов за 1 год 51 хв, темп середній 5:13, я задоволена. Цілилася в проміжок 5:00-5:10, ну десь вийшло повільніше трохи. В кінці трохи просіла, але не сильно. Все-таки проиходжу до висновку, що біг моя сильна сторона. Навіть словила компліментів від незнайомців, що гарно тримаю темп :)

Найприємніший момент - це фініш, коли ти вже в фінішному коридорі, така сильна ейфорія від того, що ти вже зупинився, відчуття задоволення від пройденого шляху, в думках прокручуєш моменти, і на додачу люди, що огортають тебе підтримкою. Я прямо іноді на дистанції уявляла як я вже біжу по фінішному килиму і зупиняюся. Після фінішу я стала їсти апельсини з підносів, що там стояли. Це був чистий кайф: апельсиновий сік, збите дихання, що поступово відновлюється, біль і трохи тремору в мʼязах. А очі шукають знайомі обличчя.

Були різні нюанси, що пішли не по плану, почалося з того, що я була без пульсометра, бо поклала в кошик ремінець, забула про це, і вже не могла його одягнути. Потім мене заштовхали на плаванні, прийшлося відходити кілька хвлилин, потім впала в ванночці де ноги мили в першій транзитці, а потім в мене завис годинник і написав: синхронізуйте з телефоном, а телефона немає) Тому купа таких дрібниць, але в цілому все добре)) По часу я думала трохи швидше вело буде, але то я мабуть себе переоцінила, зашвидко почала, і на половині усьо сили мене покинули.

По суті ніяких філософських думок, лише вирішення першочергової задачі: на вело все розбито по 15 хвилин у мене, я так звикла їсти, потім думка “о зараз по вітру” потім “тепер проти вітру” іноді “більше я тут їздити не буду” завжди коли підʼїжджада до стартового містечка думки про людей, що підтримують, а іноді я казала собі ритмічно “тягни-дави” це якийсь ритм крутіння педалей. А іноді я розмовляла з собою вголос чи співала)) На щастя поруч нікого не було, тому ніхто не чув)) На бігу це знову ж таки думки про темп, про розбиття кіл на відрізки між пунктами гідратації, прислуховування до тіла: що болить чи не болить, чи все в нормі, іноді розглядала людей, де де, а на бігу я багатьох переганяла, бо на вело всі мене обганяли)